Просто і, на жаль, влучно...
Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай Його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються?...
Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві... Навіть тепер, на початку ХХІ сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І, можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:
Слава
Воля
Україна.
І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?
Тож жаль бере, коли поглядаю на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтеся жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги...
Сорока Юрій "Іван Богун" Том 1
